Багато з нас знає про театр імені Заньковецької у Львові, але далеко не кожен має знання про те, де насправді цей театр розпочав свою діяльність, яка його історія і головне – з якого українського міста він переїхав до Львова. Сайт mylviv.city передає цю інформацію в найдетальніших подробицях, і саме на її основі сформована дана стаття.
Театр «без постійного місця проживання»
Заснований 1917 року театр вижив і продовжував існувати, попри складні часи. З 1920-го року розпочався переломний період в літописі театру, який розпочав нову епоху, тісно пов’язану із радянською системою. 1922 року театрові було надано назву Державний драматичний народний театр Губполітпросвіти, а невдовзі після цього на честь видатної української актриси Марії Заньковецької.
Під керівництвом режисерів Олександра Корольчука та Бориса Романицького у скрутні часи театр почав активно розвиватися, прагнучи творчого зростання нового об’єднання.
Через складну економічну ситуацію театральний ансамбль був змушений вирушити у довгострокові гастролі містами України. Протягом років артисти виступали у Полтаві, Харкові, Кременчуці, Дніпрі, Чернігові, Луганську, Запоріжжі, Кривому Розі та інших населених пунктах. За вісім років подорожей колектив театру відвідав близько ста місць, провівши для глядачів велику кількість вистав, концертів, лекцій та інших заходів.
Репертуар був навдивовижу різноманітний, включаючи такі твори, як «Гайдамаки» Шевченка, «R.U.R.» Чапека, «Лихоліття» Хоткевича, «Тартюф» Мольєра, «Чорна рада» та «97» Куліша, «Розбійники» Шиллера, «Ревізор» Гоголя, «Примари» Ібсена, «Мазепа» Словацького та багато інших шедеврів.
У театрі сяяли чудові таланти. Серед режисерів вирізнялися Олександр Корольчук, Марія Донець, Панас Саксаганський, Борис Романицький, Іван Богаченко, Іван Крига, Олександр Загаров, Лесь Курбас, Дмитро Козачковський, Таїса Луценко. Художники Іван Жилаєв, Іван Бурячок, Іван Таран, Абрам Резніков, Павло Погрібний, Михайло Санніков, Костянтин Панадіани, Іван Богданович та Георгій Орлов створювали неповторні декорації, що додавали пишності постановкам.
Всупереч складним і драматичним 1920-30-х рокам, коли театральне мистецтво опинилося під суворим контролем ідеології, художники продовжували створювати справжнє мистецтво. Їхні роботи були високо оцінені критиками та глядачами, що призвело до зміни статусу театру та відкриття нової сторінки в його історії.
Запорізький театр
З 1931 року театр імені Марії Заньковецької розпочав новий розділ своєї історії, отримав статус державного та постійне місце дислокації у Запоріжжі, що дозволило називати його «Запорізький театр». Це місто, яке стало центром швидкого розвитку науки, техніки та промисловості у зв’язку з будівництвом Дніпрогесу, неминуче вплинуло на репертуар театру. Першими виставами на запорізькій сцені стали п’єси «Гута» Кобеця та «Комуни у степах» Куліша, де відображалися актуальні соціалістичні теми того часу.
Згодом ейфорія комуністичної ідеології в репертуарі трохи вщухла, і глядачі із задоволенням насолоджувалися класичними творами: «Весіллям Кречинського» Сухово-Кобиліна, «Дохідне місце» Островського, «Маруся Чурай» Микитенка. Було відновлено постановки «Наталка Полтавка» Котляревського, «Ой, не ходи Грицю та на вечорниці» Старицького, «Мартин Боруля» Карпенка-Карого.
Запорізький період театру відзначився низкою досягнень, пов’язаних з постановкою творів світової та української класики. Завдяки натхненній праці талановитих акторів, режисерів, художників та композиторів на сцені театру ожили твори Івана Кочерги, Івана Микитенко, Олександра Левади та багатьох інших.
На той час серед зірок сяяли імена Бориса Романицького, Варвари Любарт, Василя Яременка, Володимира Данченка, Віри Полінської. Майстрами своєї справи стали Іван Богаченко та Василь Харченко. Олександр Радченко був композитором, а Федір Нірод та Юрій Стефанчук – художниками.
Евакуація
Однак просування театру було різко перервано у 1941 році через початок Другої світової війни. Актори були евакуйовані спочатку на Кубань, а потім до Сибіру, де в Тобольську продовжили свою роботу.
Попри важкі ідеологічні умови на той час, трупі театру вдалося відновити деякі українські вистави. Ці постановки залучали численну та вдячну аудиторію у містах та селах регіону.
1943 року театр у повному складі перемістився до Новокузнецька на Кузбасі, де продовжив свою діяльність. На основі театру було організовано кілька театрально-концертних груп, які обслуговували військові підрозділи та лікарні. Завдяки старанній праці акторів та персоналу театру було можливо зберегти практично весь основний склад трупи. З 1944 року розпочався новий розділ історії театру імені Марії Заньковецької, наповнений новими викликами та перемогами.
Переїзд до Львова
Переїзд до Львова у 1944 році став вирішальним в хронології театру, коли він переїхав на постійне місце дислокації до історичного Львова за рішенням уряду.
Багато хто з провідних акторів того часу, включаючи Писаревського, Половка, Романицького, Яременка, Любарта, Доценка, Максименка, Гаєнка, Губенко, Голоту, Овдієнка, Сливу, Пеньковича, Данченка, Полінську розпочали своє нове життя в столиці галицького краю. До них приєдналися талановиті режисери Івченко та Харченко, художник Стефанчук та композитор Радченко. Пізніше до колективу приєдналися і місцеві актори, на кшталт Рубчака та Кривицької.
У 50-х роках цей період став часом творчого піднесення для колективу під керівництвом головного режисера Б. Тягни. Режисером В. Івченку були створені нові спектаклі у театрі, такі як «Фауст і смерть», «Вій вітерець», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Лісова пісня» та «Гамлет». Молоді режисери Ротенштейн, та Горчинський також брали участь у роботі театру.
Успіху спектаклі досягали завдяки акторам, таким як Гіляровський, Ріпко, Данченко, Сміян, Опанасенко, та сценографу Кіпріяну, який протягом 40 років займає посаду головного художником театру. Турчин, очолювавший трупу з 1950 року, також вносив свій внесок в успіх театру.
У 60-ті роки у театрі з’явилося багато талановитих нових акторів, серед яких були Опанасенко, Кох, Антків, Козак, Гринько, Кадирова, Ступка, Сумський, Максимчук, Розстальний, Плохотнюк, Глухий, Коваленко, Брилинський, Корнієнко. Також у трупу приєдналися подружжя Стригун та Литвиненко. В’ячеслав Сумський згодом працював у місцевому театрі у Запоріжжі упродовж 13 років, продовжуючи традицію театральних зв’язків між Львовом та Запоріжжям. У 70-ті роки театр отримав талановитого керівника від Данченка. До складу трупи увійшли молоді сили: Хостікоєв, Бенюк, Шумейко, Федорченко, які представили нове покоління акторів. 1972 року театру було надано статус «академічного».