В історичне минуле України вписано чимало славетних імен видатних науковців та громадсько-політичних діячів.
Одним із них є Михайло Грушевський. Його знають далеко за межами нашої держави як письменника й публіциста, літературознавця й одного з фундаторів української науки, дослідника й літописця історії нашого краю та очільника Центральної Ради УНР.
Пропонована стаття розповість про цього відомого історика, політика й майстра суспільно-політичного слова світового рівня, зосереджуючи увагу читача на найважливіших віхах його життєвого й творчого шляху, науковій та громадській діяльності.
Дитинство й молоді роки
Народився відповідний науковець у 1866 році 29 вересня в польському, на той час невеликому місті Хелм. Викладена в офіційних джерелах біографія Михайла Грушевського засвідчує, що його батько, Сергій Федорович, був педагогом-славістом.
Майбутній історик належав до древнього козацького роду, знаного ще з XVII століття. Відомо, що малою батьківщиною його пращурів була Чигиринщина – так у ту далеку пору називали південний регіон правобережжя Черкащини. Прізвище представників минулих поколінь цього роду було Груша. Дід Михайла прославився військовими подвигами, за які йому подарували дворянство. Крім того, він мав високі нагороди – бронзовий хрест (орден святого рівноапостольного Володимира) та орден святої Анни.
Коли Михайлик ще був маленьким, його сім’я переїхала до Ставрополя, а пізніше – до Владикавказу.
Першим навчальним закладом, в якому навчався цей хлопець з 1880 по 1886 рік, була Тифліська гімназія. Ще бувши гімназистом, Грушевський захопився українською літературою та історією. Відповідний його інтерес до цих наук та краєзнавства підігрівали нечасті подорожі до України, долею якої Михайло почав перейматися ще з юних років.
Саме тому після закінчення гімназії майбутній вчений та громадсько-політичний діяч вирішив здобувати вищу освіту в Києві. Він став студентом історико-філологічного факультету в університеті цього міста. У студентські роки великий вплив на формування світогляду Михайла Сергійовича мав один із його педагогів – професор Володимир Антонович.
Саме під керівництвом цього знаменитого історика розпочалася наукова діяльність Грушевського. Ним написані праці, що є актуальними дотепер, та захищена дисертація на освітній ступінь магістра.
У віці 28 років молодим науковцем була отримана посада професора у Львівському університеті. Подальші десять років він пропрацював на першій в українських землях кафедрі історії цього вишу – читав лекції та створив власну історичну наукову школу.
Таку роботу він суміщав з плідною працею в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Головою цієї організації Михайло Сергійович був з 1897 по 1913 рік.

Політична публіцистика
Найвідомішим науково-публіцистичним твором Грушевського вважається «Історія України-Руси». Ця праця перевидавалася багато разів, у тому числі вже в сучасну епоху Незалежної Української держави.
Сприйняття її автора як філософа суспільства було неоднозначним. Іншим відомим творінням публіциста була збірка статей «На порозі Нової України». Відомо, що в 1990-і роки її перевидали три рази.
А суспільна та політична діяльність Грушевського знайшла відображення у праці «Політичний заповіт». У ній автор продемонстрував зміни власного світогляду. Такий твір міг написати лише політик-державотворець. Його погляди були радикально протилежними московській орієнтації.
Статті даного публіциста, які наразі фахівці розцінюють як конструктор модерної нації українців, присвячувалися українській мові та політичним реаліям своєї епохи.
М. Грушевського можна схарактеризувати як громадського діяча з послідовним політичними поглядами. Дослідники його праць відзначають здатність цієї видатної особистості оперативно й раціонально реагувати на виклики часу. Погляд даного майстра публіцистичного слова на проблеми національно-визвольної боротьби земляків був всеосяжним та комплексним.
Його ключові ідеї з часом еволюціонували. З кожним роком протягом періоду від 1890-х років до 1917 року заклики Михайла Сергійович до української революції набирали обертів.
Грушевський висловлював та аргументував ідеї, які не втрачають актуальності – це необхідність українців служіння своєму народові, переборювання національної роздвоєності й байдужості кожного українця до обов’язків громадянина. Його публіцистичні статті є прикладом демонстрації механізмів вироблення національного консенсусу на рівні свідомості. У цих працях автор пояснює, як можна подолати старі міфологеми та стереотипи у світогляді пересічних українців.

Громадська діяльність Грушевського
Цього науковця знають як одного з фундаторів Української Національно-Демократичної партії. Заснував він дану політичну організацію спільно з Іваном Франком. УНДП займалась виданням «Літературно-наукового вісника».
Крім того, цей історик брав в 1899 році участь у створенні Української видавничої спілки.
Після того як відбулася революція 1905-1907 рр, даний громадський діяч почав працювати в Києві. Він став засновником УНТ – Українського наукового товариства, що згодом було приєднане до іншої ліберальної національної організації – Товариства українських поступовців.
На час початку першої світової війни Грушевський за збігом обставин перебував з сім’єю в Карпатах. Оскільки через ці події повернення Михайла Сергійовича до Києва або Львова стало неможливим, науковець змушений був емігрувати за кордон. Спершу його родина мешкала у Відні, згодом переїхала до Італії.
А коли в листопаді 1914 року цей громадський діяч все ж повернувся до Києва, він був заарештований та відправлений у заслання, під час якого змушений був жити в містах Симбірськ, Казань та Москва.
Життя політика, як і всієї держави, радикально змінила Лютнева революція 1917 року – ці події відкрили можливості для створення українським народом власної державності. Боротьба за неї була очолена єдиною парламентською інституцією, створеною після повалення самодержавства – Українською Центральною Радою.
Легітимний статус УНР був забезпечений Всеукраїнським національним з’їздом. На ньому відбулося таємне голосування, в результаті якого посаду голови українського парламенту обійняв Грушевський.
Після виходу на політичну арену Павла Скоропадського та Симона Петлюри Михайло Грушевський вирішує відійти від громадсько-політичної діяльності, натомість присвятити себе цілком науці.
Взимку 1919 року історик змінив місце проживання. Спершу він мешкав у Кам’янці-Подільському, згодом у Станіславові. А навесні цього року Грушевський виїхав до Західної Європи. Він жив у Празі, потім – у Відні.
Займаючись науковою діяльністю за межами батьківщини, політик застосовував всі можливості для привертання уваги світової спільноти до України. Він став засновником Українського соціологічного інституту в місті Прага.

Повернення Грушевського в Україну та останні роки життя
Оскільки масштабна наукова робота історика потребувала користування українськими архівами й бібліотеками, у 1924 році він був вимушений повернутися до рідного краю, пішовши на компроміс з радянським урядом.
Навіть нова більшовицька влада не змогла не визнати його наукових заслуг. Грушевський був обраний спочатку академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН), а з 1929 року він став членом Академії наук СРСР.
Вчений став головою історичної секції ВУАН, яка набула статусу центру всіх історичних інституцій, об’єднавши провідних дослідників і талановиту молодь.
Навесні 1929 року істориком на засіданні АН СРСР було поставлене питання щодо потреби заснування в складі цієї організації Інституту української історії. А пів року потому влада розпочала ліквідацію всіх закладів та спільнот, які створив Михайло Грушевський.
Ці історичні установи та комісії не просто закривали – їх громили. На колег та однодумців науковця чекали арешти, політичні репресії й заслання.
Від 1931 року і Грушевського змусили до постійного проживання в Москві. І навіть у радянській столиці він не уникнув покарання. Його заарештували, визнавши контрреволюціонером та очільником «Українського націоналістичного центру», який був вигадкою чекістів.
За деякий час відповідна справа була закрита, проте за науковцем продовжували пильно стежити.
Смерть видатного історика сталася в 1934 році 24 листопада. Він помер у курортному містечку Кисловодськ, заразившись сепсисом після невдалої хірургічної операції.
Поховали Михайла Сергійовича в Києві. Він знайшов вічний спокій на Байковому кладовищі.

Найважливіші наукові праці Михайла Грушевського
Праця всього життя вченого «Історія України-Руси» увійшла до скарбниці світової історіографії. Вона включає 10 томів і створювалася істориком упродовж майже чотирьох десятиліть, з 1895 по 1933 рік. Завдяки цьому монументальному твору, Грушевський отримав негласне звання «батька історичної української науки».
Загалом дослідник написав понад 2 тисячі праць. Найбільш визначні серед них – «Нарис історії українського народу» (Петербург, 1904), «Ілюстрована історія українського народу» (1913), «З політичного життя старої України» та «Всесвітня історія в короткому огляді».
Окремі багатотомні праці науковець присвятив історії національної літератури та українського фольклору.
Деякі збірки є результатом вивчення істориком окремим регіонам нашого краю. Прикладом такої праці є «Чернігів та північне Лівобережжя» (1928).
Твори Грушевського за його життя та після смерті публікувалися й продовжують перевидаватися і в наш час. Наприклад, виданню «З історії релігійної думки на Україні» в 1962 році посприяла українська діаспора в США та Канаді.
А одне з сучасних перевидань науковця носить назву «Із літературної спадщини» – його надрукували в Нью-Йорку за ініціативи декількох українських та зарубіжних інституцій.
Внесок Грушевського в історію України важко переоцінити. Його праці мають енциклопедичний характер. Вони вражають широтою тематичного діапазону та універсальністю.
У тому, що Центральна Рада свого часу прийняла рішення щодо проголошення незалежної, суверенної УНР, найбільша заслуга саме цього політичного діяча. Ця визначна подія та прийняття Конституції Української Народної Республіки відбулося в 1918 році.
Головними принципами української державності відповідний політик вважав закон та демократію. Його наукова спадщина вважається невичерпним джерелом мудрості, базою національно-визвольної боротьби та відродження України.
Більше про історію Львову читайте за посиланням.